Для України питання цифрових прав стало особливо актуальним: швидка цифровізація, онлайн-сервіси, соцмережі та електронні комунікації змінили підходи до роботи та взаємодії громадян з державними інституціями. Цифрові права являють собою комплекс прав людини, що реалізуються у цифровому середовищі та спрямовані на гарантування свободи вираження поглядів, захисту приватності, забезпечення безпеки і доступу до інформації та цифрових послуг.
У вітчизняній науковій доктрині сформувалися різні підходи до дослідженняцифрових прав людини. Так, окремі науковці обґрунтовують доцільність виокремлення цифрових прав як самостійної групи прав, до яких відносять право на доступ до електронних пристроїв і телекомунікаційних мереж, право на захист персональних даних, право на інформаційне самовизначення, анонімність, право на забуття, а також право на вільну передачу та поширення інформації. Натомість інші дослідники дотримуються альтернативного підходу, пропонуючи розглядати цифрові права не як окрему групу прав людини, а як умовну категорію, що відображає специфіку реалізації та механізми захисту вже існуючих фундаментальних прав у мережі Інтернет.
Законодавче регулювання цифрових прав в Україні
Цифрові права людини є сукупністю прав, реалізація яких зумовлена використанням цифрових технологій та здійснюється у мережі Інтернет із застосуванням електронних пристроїв, зокрема комп’ютерів і смартфонів. Розглянемо основні цифрові права та їх законодавче регулювання в Україні.
Право на доступ до Інтернету – цеможливість кожної людини вільно підключатися до глобальної мережі без дискримінації, а держава має сприяти розвитку цифрової інфраструктури. Так, Закон України «Про електронні комунікації» в статті 104 і статті 105 визначає практичні механізми державних гарантій щодо доступності універсальних цифрових послуг та вказує, що постачальники електронних комунікаційних послуг не повинні застосовувати дискримінаційні умови надання електронних комунікаційних послуг для кінцевих користувачів. В свою чергу законопроектом «Про цифрову доступність в Україні» 2025 року врегульовані питання адаптації сервісів для людей з інвалідністю.
Право на приватність та захист персональних даних –право контролювати, які дані збираються про людину, як вони використовуються та кому передаються. Стаття 32 Конституції України забороняє збирання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Захист від незаконного стеження та комерційної експлуатації особистої інформації регламентується Законом України «Про захист персональних даних», який встановлює правила обробки даних, базуючись на принципах законності, прозорості та обмеження мети збору інформації. Відповідно до статті 8 цього Закону громадяни наділені широким переліком прав, зокрема можливістю знати місцеперебування своїх даних, відкликати згоду на їх обробку та вимагати видалення недостовірної інформації. Цей закон максимально інтегрований із європейським регламентом GDPR. Закон України «Про хмарні послуги» встановлює правові засади використання хмарних технологій, впроваджуючи принцип «Cloud First» для пріоритетної цифровізації державних реєстрів у захищених дата-центрах. Згідно зі статтями 11 та 13, провайдери зобов’язані дотримуватися жорстких вимог кіберзахисту (стандартів КСЗІ або ISO/IEC 27001), а також категорично забороняється зберігання стратегічно важливої інформації на серверах, що належать державі-агресору.
Право на свободу вираження поглядів онлайн, а саме можливість вільно публікувати думки, вести блоги та поширювати інформацію в мережі без цензури, за винятком випадків, передбачених законом, коли це може загрожувати національній безпеці, територіальній цілісності або громадському порядку. Конституція України статтею 34 гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, надаючи право вільно збирати, зберігати і поширювати інформації усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Положення статті дозволяють інтерпретувати її і у цифровому контексті. Закон України «Про медіа» гарантує свободу вираження поглядів онлайн, проте водночас визначає чіткі межі відповідальності за поширення забороненого контенту, такого як пропаганда тероризму чи дезінформація, що загрожує національній безпеці. Статтею 115 Закону регулюються механізми спростування недостовірної інформації у мережі та надається Нацраді з питань телебачення і радіомовлення повноваження застосовувати санкції до суб’єктів, які систематично порушують правила поширення цифрового контенту.
Наступним з цифрових прав є «право на забуття». Воно дозволяє вимагати від пошукових систем або власників сайтів видалення посилань на інформацію про особу-користувача, яка є застарілою, неточною або такою, що втратила актуальність. Норма статті 15 Закону України «Про захист персональних даних» передбачає право на видалення або знищення персональних даних, якщо вони обробляються незаконно або мета їх збору вже досягнута. Цивільний кодекс України (статті 277, 278) надає право на спростування недостовірної інформації та обмеження доступу до неї.
У вересні 2019 року було створено Міністерство цифрової трансформації України, яке почало впроваджувати цифрову реформу. Завдяки цьому значно розширились цифрові можливості, виникло право на цифрову ідентифікацію, яке дозволяє використовувати державні цифрові інструменти для підтвердження особи та отримання послуг. Нормативно це врегульовано Законом України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Україна стала першою державою у світі, яка на законодавчому рівні запровадила цифровий паспорт громадянина та закордонні паспорти, посвідчення водія, військово-облікові документи, пенсійні та ветеранські посвідчення та інші електронні документи, які за юридичною силою стали еквівалентні паперовим документам. З 2021 року стало можливим подання позовних заяв та ознайомлення з матеріалами справи через кабінет електронного суду. Кваліфікований електронний підпис прирівнюється до власноручного підпису згідно зі ст. 18 цього Закону, що дозволяє укладати цивільно-правові договори в електронній формі.
Станом на січень 2026 року цифрова реформа досягла статусу однієї з найбільш передових у світі. На сьогодні основний фокус змістився від оцифрування документів до створення «агентивної держави». Тепер держава не чекає на запит суб’єкта звернення, а сама пропонує послуги (наприклад, автоматичне нарахування пільг або сповіщення про необхідність заміни документів) за допомогою ШІ-алгоритмів. Ми бачимо, що цифрові права не є статичною категорією, вони перебувають у стані постійної трансформації, де їхній перелік та зміст безперервно розширюються паралельно з прогресом технологій, появою штучного інтелекту та нових форм віртуальної взаємодії.
Цифрові права, виклики та ризики
Незважаючи на прогресивні кроки в законодавстві, Україна стикається з низкою практичних проблем, що загрожують реальній реалізації цифрових прав. Виклики мають як технічний, так і соціально-політичний характер.
Україна стала плацдармом для першої у світі повномасштабної кібервійни з боку російських спецслужб, які атакують бази даних державних реєстрів та критичну цифрову інфраструктуру. У грудні 2024 року атака на «технічне серце» системи Міністерства юстиції тимчасово паралізувала роботу державних реєстрів, унеможлививши реєстрацію народжень, шлюбів та отримання витягів про місце проживання. Одним із основних інструментів атак залишаються фішинг та соціальна інженерія: зловмисники використовують теми соціальних виплат, зокрема «єПідтримку», для викрадення облікових даних громадян.
Швидка цифровізація через застосунок «Дія» викликає дискусії щодо балансу між зручністю та безпекою. Мінцифри наголошує, що «Дія» не зберігає дані, а лише відображає їх із реєстрів. Це означає, що у разі злому самого застосунку, хакери не отримають повної бази даних громадян.
Проте критики зазначають, що «Дія» створює своєрідний централізований «ключ» до персональних даних. Якщо зловмисник отримає доступ до смартфона або ідентифікатора користувача, він може отримати інформацію з усіх реєстрів, де фігурує особа. Також, виникають питання добровільності використання системи: деякі послуги фактично доступні лише в цифровому вигляді, що обмежує права тих, хто не має смартфонів або доступу до мережі.
Воєнний стан дозволяє тимчасово обмежувати конституційні права, включаючи право на інформацію та приватність. Держава обмежує публікацію даних про переміщення військ та результати ударів для забезпечення національної безпеки, і межа між захистом державної таємниці та цензурою іноді залишається розмитою. Частина державних реєстрів та порталів відкритих даних тимчасово закрита, щоб уникнути використання інформації ворогом, що ускладнює громадський контроль та боротьбу з корупцією.
Зауважимо, що існує фактор цифрової нерівності серед населення, коли певна частина людей не може або не вміє користуватись цифровими послугами. У такому випадку держава має гарантувати альтернативний спосіб офлайн-доступу до базових державних послуг.
Цифрові права людини є новою юридичною реальністю, вони тісно пов’язані із цифровою трансформацією держави, воєнними викликами та розвитком штучного інтелекту, і потребують ефективного законодавчого регулювання та правильного користування технологіями. Українське законодавство прагне відповідати європейським стандартам, демонструє прогресивний підхід і постійний розвиток.
