Сучасний етап розвитку української державності характеризується безпрецедентними викликами, які постають перед національною правовою системою. В умовах повномасштабної збройної агресії, необхідності забезпечення обороноздатності країни та одночасної інтеграції до європейського правового простору, роль Конституційного Суду України (далі – КСУ) набуває екзистенційного значення. Конституційне судочинство перестає бути лише арбітром у розподілі владних повноважень, трансформуючись у головний механізм захисту фундаментальних прав людини та забезпечення верховенства Конституції.
Актуальність детального аналізу стану конституційної юстиції зумовлена тим, що саме цей інститут покликаний забезпечити баланс між необхідними обмеженнями прав в умовах воєнного стану та збереженням демократичної сутності держави. Метою даного дослідження є комплексний аналіз нормативно-правових, інституційних та процесуальних аспектів діяльності КСУ, виявлення системних вад, що гальмують його ефективність, а також окреслення реалістичних сценаріїв подальшого розвитку конституційного судочинства з урахуванням міжнародного досвіду та національних реалій.
Теоретико-методологічні засади та модель конституційної юстиції
Теоретична конструкція конституційної скарги, запроваджена конституційною реформою 2016 року, базувалася на ідеї надання особі прямого доступу до конституційного правосуддя після вичерпання всіх національних засобів захисту. Цей інститут розглядався як фінальний бастіон захисту прав людини від свавілля законодавця. Проте, аналіз правозастосовної практики свідчить про значний розрив між теоретичною моделлю та її практичною реалізацією. Конституційне судочинство, як процесуальна форма, наразі демонструє ознаки надмірної тривалості та формалізації.
Вбачається певний дисонанс у тому, що процедура, покликана захищати права від порушень, сама стає джерелом часових затримок. Порівняльний аналіз показує, що середні строки розгляду справ у КСУ часто корелюють зі строками розгляду справ у Європейському суді з прав людини (2–3 роки), що нівелює саму ідею конституційної скарги як більш швидкого та ефективного національного засобу захисту. Наукова спільнота схиляється до думки, що без перегляду процесуальних строків та спрощення процедур, інститут конституційної скарги ризикує залишитися декларативним інструментом, доступним лише для вузького кола суб’єктів з значними ресурсами.
Україна історично обрала європейську модель конституційної юстиції, яка передбачає існування єдиного спеціалізованого органу конституційного контролю. Такий підхід є характерним для Німеччини, Італії, Іспанії та інших країн континентального права. Однак, перенесення цієї моделі на український ґрунт відбулося без урахування специфіки національної правової культури та інституційної спроможності.
У країнах сталої демократії централізована модель спирається на високий рівень довіри до судової влади, стабільність політичної системи та розвинену правову культуру. В Україні ж концентрація функцій конституційного контролю в руках 18 суддів (а фактично – меншої кількості через вакансії) створює ефект «вузького горлечка».
Навантаження на суддів є надмірним, що призводить до накопичення справ.
Вбачається доцільним проведення наукової дискусії щодо можливості запровадження елементів децентралізації конституційного контролю, де суди загальної юрисдикції могли б відігравати активнішу роль у виявленні неконституційних норм, не зупиняючи провадження на роки в очікуванні рішення КСУ. Хоча повний перехід до американської моделі є неможливим в умовах кодифікованого права, певна лібералізація доступу до оцінки конституційності норм могла б розвантажити єдиний орган конституційної юстиції.
Традиційно виділяють три ключові функції КСУ: захисну, контрольну та тлумачну.
Аналіз їх виконання вказує на низку системних проблем. Щодо захисної функції, статистика відмов у відкритті проваджень (близько 39% на стадії попереднього розгляду) може свідчити про існування прихованих фільтрів, які відсіюють скарги не лише за формальними ознаками, але й задля уникнення перевантаження.
Контрольна функція, яка полягає у перевірці конституційності законів, нівелюється проблемою невиконання рішень суду. Коли майже половина рішень КСУ не знаходить свого відображення у законодавчих змінах, контрольна функція втрачає свій імперативний характер, перетворюючись на консультативну.
Тлумачна функція також стикається з викликами правозастосування. Суди загальної юрисдикції, розглядаючи конкретні справи, нерідко ігнорують правові позиції КСУ, посилаючись на відмінність фактичних обставин. Це свідчить про недостатній авторитет рішень органу конституційної юстиції в системі судоустрою та відсутність дієвих механізмів забезпечення єдності судової практики.
Нормативно-правова база: Аналіз законодавчих прогалин
Розділ XII Конституції України (статті 147–153) закладає фундамент конституційного судочинства, проте містить суттєві прогалини, які ускладнюють практичну діяльність суду. Основною проблемою вбачається відсутність у тексті Основного Закону чіткого механізму виконання рішень КСУ. Положення статті 151-2 про обов’язковість рішень є декларативним без наявності процедури примусового виконання або відповідальності за ігнорування цих рішень суб’єктами законодавчої ініціативи.
Також Конституція не встановлює жорстких граничних строків розгляду конституційних проваджень, що в умовах перевантаженості суду дозволяє розтягувати розгляд справ на роки. Це створює ситуацію правової невизначеності, коли сумнівний з точки зору конституційності закон продовжує діяти тривалий час, порушуючи права громадян.
Прийняття Закону № 422-IX у 2017 році мало на меті удосконалення процедур, проте не вирішило питання політичної залежності. Квотний принцип формування складу суду (по 6 суддів від Президента, Верховної Ради та з’їзду суддів) зберігає ризики політичного впливу. Кожен суддя, призначений певною гілкою влади, потенційно може відчувати лояльність до суб’єкта призначення, що ставить під сумнів об’єктивність розгляду справ, де стороною виступає держава.
Законодавство передбачає складну систему фільтрів для допуску скарги до розгляду: суб’єктний, об’єктний, часовий (строковий), формальний та змістовний (суттєвий). Аналіз цих вимог дозволяє стверджувати, що вони виконують функцію не стільки відбору якісних скарг, скільки бар’єру для зменшення навантаження на суддів.
Вимога про вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту змушує скаржника проходити три судові інстанції, що вимагає значних фінансових та часових ресурсів. Це фактично обмежує доступ до конституційного правосуддя для малозабезпечених верств населення.
Встановлений законом тримісячний строк на подання скарги з дня набрання рішенням законної сили є доволі жорстким порівняно з деякими європейськими юрисдикціями (наприклад, у Німеччині цей строк становить один рік).
Особливе занепокоєння викликає критерій «обґрунтованості» та роль Секретаріату Суду.
Наділення адміністративного персоналу (Секретаріату) повноваженнями здійснювати первинну перевірку скарг на відповідність формальним вимогам створює ризик бюрократизації процесу правосуддя. Коли рішення про повернення скарги може прийматися фактично без участі суддів, на етапі попередньої перевірки, виникає загроза підміни судового розгляду адміністративною процедурою.
Емпіричний аналіз діяльності КСУ
Аналіз динаміки надходження та розгляду конституційних скарг у період 2023–2025 років демонструє тривожні тенденції. Спостерігається стабільне зростання кількості звернень: від 412 скарг у 2023 році до понад 444 за неповний 2025 рік. Водночас кількість ухвалених рішень залишається критично низькою і стабільною (в межах 12–13 рішень на рік).
Показник у 12,6% відкритих проваджень від загальної кількості поданих скарг свідчить не лише про низьку якість підготовки звернень скаржниками, але й про надвисокий поріг допуску, встановлений самим Судом. В умовах кадрового дефіциту (робота у складі 13–16 суддів замість конституційно визначених 18), Суд фізично не спроможний опрацювати більший обсяг справ. Така ситуація призводить до того, що інститут конституційної скарги працює з вкрай низьким коефіцієнтом корисної дії, відмовляючи у захисті понад 90% заявників ще на етапі допуску. Це породжує у суспільстві відчуття недоступності конституційного правосуддя.
Ключовою проблемою ефективності конституційного судочинства залишається питання виконання рішень КСУ. Юридична природа рішень про неконституційність законів передбачає втрату ними чинності з моменту ухвалення рішення (ex nunc) або з іншої дати, визначеної судом. Проте, така декларативність створює правовий вакуум.
Законодавець часто зволікає з прийняттям нових норм на заміну скасованим, або ж приймає норми, які лише формально враховують позицію суду, зберігаючи суть неконституційного регулювання. Відсутність механізму відновлення прав осіб, які вже постраждали від дії неконституційного закону до моменту ухвалення рішення КСУ (відсутність зворотної дії у часі), робить захист ілюзорним для багатьох громадян. Особа отримує моральну сатисфакцію від визнання закону неконституційним, але часто не має юридичних інструментів для повернення майна чи відновлення соціальних виплат, скасованих на підставі цього закону в минулому.
Інституційні та кадрові виклики
Тривалий час КСУ працює у неповному складі. Вакантні посади не заповнюються роками через складність політичних домовленостей та нові, підвищені вимоги до кандидатів. Процес відбору за участі Дорадчої групи експертів (ДГЕ), хоча і покликаний підвищити якість суддівського корпусу та забезпечити їхню доброчесність, об’єктивно уповільнює процедуру призначень. Високі стандарти відбору вступають у конфлікт з необхідністю оперативного заповнення вакансій, що створює ризики блокування роботи суду через відсутність кворуму. Існує припущення, що неповний склад суду може бути вигідним політичним суб’єктам, оскільки це знижує активність КСУ у скасуванні суперечливих рішень влади.
Вимоги до суддів КСУ є надзвичайно високими, і до складу суду зазвичай потрапляють визнані фахівці. Проте, їхній професійний потенціал часто нівелюється організаційними проблемами. Навантаження на одного суддю є непропорційним, а штат помічників та наукових консультантів – недостатнім для проведення глибокого аналізу кожної справи. Це призводить до того, що судді змушені витрачати час на технічну роботу, замість формування доктринальних правових позицій.
Шляхи реформування та перспективи розвитку
Аналіз ситуації дозволяє виокремити кілька напрямків можливих змін, оцінюючи їх реалістичність та потенційну ефективність.
Пропозиції щодо законодавчих змін мають фокусуватися не на черговому переписуванні повноважень, а на створенні дієвих процесуальних механізмів. Скорочення строків розгляду можливе лише за умови збільшення штату Секретаріату та запровадження спрощених процедур для очевидних категорій справ. Водночас, механічне посилення фільтрів допуску скарг є неприпустимим, оскільки це порушує право на доступ до суду. Необхідно розробити законодавчий механізм, який би зобов’язував Верховну Раду розглядати питання приведення законодавства у відповідність до рішень КСУ у пріоритетному порядку.
Ідеї щодо збільшення кількості суддів до 21 або більше осіб для розвантаження суду стикаються з проблемою добору кваліфікованих кадрів. Більш перспективним вбачається шлях посилення апарату суду та впровадження інституту спеціальних уповноважених (доповідачів), які могли б готувати проекти рішень, розвантажуючи суддів від аналітичної рутини. Фінансова автономія суду має бути гарантована на рівні захищених статей бюджету, щоб унеможливити тиск через обмеження фінансування. Впровадження новітніх технологій є безальтернативним шляхом розвитку. Система «Електронний суд» має повноцінно запрацювати і в конституційному судочинстві. Це спростить доступ громадян до подання скарг, особливо для мешканців віддалених регіонів чи осіб, що перебувають за кордоном. Використання елементів штучного інтелекту для первинного аналізу масиву скарг та виявлення типових недоліків може пришвидшити роботу Секретаріату, проте остаточне рішення завжди має залишатися за людиною.
Підсумовуючи проведене дослідження, можна констатувати, що конституційне судочинство в Україні перебуває у стані складної трансформації, обтяженої умовами воєнного часу та інституційною кризою. Наявна модель характеризується значним розривом між задекларованими цілями захисту прав людини та реальними можливостями їх реалізації через КСУ.
Вбачається, що просте копіювання західних моделей або точкові законодавчі зміни не дадуть бажаного ефекту без зміни політичної культури та ставлення до Конституції як до акту прямої дії. В умовах війни конституційний контроль об’єктивно стикається з необхідністю балансування між безпекою та свободою, що вимагає від суддів КСУ не лише високого професіоналізму, але й громадянської мужності.
Стратегічна перспектива розвитку конституційного судочинства полягає у переході від формального до реального конституціоналізму, де рішення Суду є остаточним та безумовним імперативом для всіх гілок влади. Це вимагає завершення формування повного складу суду на засадах доброчесності, забезпечення його реальної фінансової та політичної незалежності, а також запровадження ефективних механізмів виконання судових рішень. Лише за таких умов Конституційний Суд України зможе виконати свою місію гаранта конституційного ладу та прав людини.
