Обороноздатність країни є національним пріоритетом та окремим напрямом публічної діяльності. Навіть у мирні часи кожна держава зобов’язана прикладати максимум зусиль на повноцінне функціонування напрямів системи військової підтримки. Одним із таких напрямків гарантування внутрішньої безпеки процесів захисту держави є військова юстиція.
Значення та роль військової юстиції
Військова юстиція (military justice) – це система забезпечення та підтримки правопорядку та дисципліни у військових формуваннях, серед військовослужбовців та інших осіб, які виконують окремі обов’язки військової служби.
Призначення військової юстиції виражається через низку наступних функцій:
- захист військовослужбовців;
- справедливе та спеціалізоване здійснення правосуддя за участю військовослужбовців;
- підтримка військового правопорядку;
- запобігання вчинення військових злочинів, мінімізація інших правопорушень (адміністративних, дисциплінарних);
- розслідування військових правопорушень та злочинів;
- притягнення винних суб’єктів до відповідальності та забезпечення справедливого правосуддя над військовими.
Чи потрібні Україні військові суди?
За своєю суттю військова юстиція є складовою правоохоронної діяльності держави. Зважаючи на специфіку діяльності, особливий порядок проходження військової служби, низку встановлених обмежень для гарантування безпеки, як і будь-який державний механізм, для реалізації функцій та завдань військової юстиції необхідним є відповідний інституційний механізм, до складу якого входять і військові суди.
Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII створення військових судів не передбачено, хоча до 2001 року в Україні діяла система військових судів (гарнізонні, апеляційні (у складі військової судової палати), військова колегія Верховного Суду України). Після судової реформи 2001 року і прийняття Закону України «Про судоустрій» від 07.02.2002 № 3018-III було передбачено, що військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону. Проте, вже до 2010 року їх кількість поступово зменшувалась, оскільки суди ліквідовувались. Оскільки військові суди належали до системи судів загальної юрисдикції, всі справи поступово були передані на розгляд відповідним судам.
Як зазначила голова комітету Національної асоціації адвокатів України з питань верховенства права, член Венеційської комісії (2009–2013) Марина Ставнійчук під час останнього засідання робочої групи Науково-консультативної ради при Верховному Суді «Метою ліквідації військових судів в Україні у той час стало прагнення України до стандартів Європейського правосуддя, гармонізації судової системи з європейськими стандартами і кращими практиками, де військові суди в мирний час вважаються зайвими. Зрештою, в Україні ставилась мета уникнути паралельного правосуддя для військових, а систему правосуддя сформувати як єдину. Вимоги європейців були жорсткими – ми їх виконали».
Наскільки сьогодні в умовах війни військові суди є потрібними українській системі правосуддя – питання дискусійне та таке, що потребує консолідації політичної волі, ініціативи самих військових та належної нормативної бази. Відповідно до положень Кримінального кодексу України (розділу XIX «Кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби (військові кримінальні правопорушення) військовими кримінальними правопорушеннями визнаються передбачені цим розділом кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів.
Військові та воєнні злочини
Законом про кримінальну відповідальність передбачені наступні групи видів військових кримінальних правопорушень: проти порядку військового підпорядкування (напр., невиконання наказу (ст. 403)); проти встановлених правил проходження військової служби (напр., ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом (ст. 409)); проти порядку користування військовим майном (напр., втрата військового майна (ст. 413)); проти порядку несення спеціальних служб (напр., порушення правил польотів або підготовки до них (ст. 416)); проти встановленого порядку дотримання військової таємниці (напр., розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422)); проти порядку несення служби на полі боя та в районі військових дій (напр., здача або залишення ворогові засобів ведення війни (ст. 427)); кримінальні правопорушення, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями (напр., мародерство (ст. 432)).
На сьогодні реальною проблемою є значна кількість окремих справ, які суди не встигають розглядати, а їх рішення не задовольняють інтереси всіх учасників правового конфлікту. Наприклад, за даними Генеральної прокуратури України у 2025 році понад 161 тис. кримінальних проваджень відкрито щодо самовільного залишення військової частини (ст. 407 Кримінального кодексу України). До стадії судового розгляду доходять лише 5% справ. Щороку цей показник росте, що свідчить про відсутність адекватного механізму реагування та внутрішньо системні проблеми.
Варто також звернути увагу на необхідність розмежування військових злочинів (військових кримінальних правопорушень) та воєнних злочинів. Офіс Генерального прокурора України пропонує наступні визначення: воєнні злочини – це порушення міжнародних законів та звичаїв війни, які здійснюються під час війни, а військові злочини – це кримінальні правопорушення проти порядку несення або проходження військової служби армії окремої країни, вчиняються незалежно від того є війна, чи ні. Саме положеннями ст. ст. 431–435 Кримінального кодексу України слід відносити до воєнних злочинів, на які поширюється юрисдикція Міжнародного кримінального суду, Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України.
Усвідомлюючи критичну необхідність у врегулюванні справедливого правосуддя у військовій сфері, Радою ООН з прав людини у 2006 році було сформульовано «Принципи, що регулюють відправлення правосуддя військовими судами» (або «Принципи Деко»). Перший принцип передбачає, що «Військові суди можуть створюватися лише на підставі конституції або закону з дотриманням принципу поділу влади. Вони мають бути невід’ємною частиною загальної судової системи». Враховуючи, що ні Конституцією ні законодавством, що визначає порядок функціонування судової системи в Україні, військові суди як окрема ланка чи спеціалізація судочинства не визначені, на сьогодні відсутні нормативні передумови їх функціонування. Інше питання – чи є суспільний запит та реальна потреба?
З урахуванням значної кількості порушень у процесі проходження військової служби, можна передбачити, що питання військової юстиції буде лише набирати обертів. У 2025 році до Верховної Ради України було внесено два законопроєкти: № 13048 від 27.02.2025 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо функціонування військових судів» та № 13048-1 від 11.03.2025 з ідентичною назвою. Метою законопроєктів визначено відновлення військової юстиції, захист прав та свобод військовослужбовців та членів їх сімей, справляння справедливого правосуддя у військовій сфері в умовах війни та у мирний час.
Зважаючи на все вищевикладене, слід наголосити, що відновити військові суди означатиме застосувати стару модель, яка вже не відповідатиме потребам суспільства. Виходом з даної ситуації може бути формування нової системи військової юстиції, яка враховуватиме нові вимоги та особливості проходження військової служби, встановлюватиме справедливі покарання за відповідні порушення та впливатиме на формування нової практики правозастосування у визначеному колі відносин.
