З повномасштабним вторгненням Росії 24 лютого 2022 року Україна вступила в нову фазу війни, де масові порушення міжнародного гуманітарного права стали не винятком, а системною тактикою агресора. Вбивства цивільних, катування, примусова депортація дітей, знищення цивільної інфраструктури – це лише вершина айсбергу злочинів, які вимагають не лише фіксації, а й юридичної кваліфікації та покарання винних. У цьому контексті Міжнародний кримінальний суд (далі – МКС) у Гаазі перетворився з віддаленої інституції, яку українська громадськість сприймала як символічний інструмент глобальної справедливості, на практичну платформу, де формується прецедент міжнародної відповідальності за злочини агресії. Співпраця України з МКС стала випробуванням здатності національної правової системи інтегруватися в глобальний механізм кримінального переслідування, зберегти суверенітет розслідування та водночас доповнити міжнародні процеси унікальними доказами, які інакше могли б бути втрачені в хаосі війни.
Історично Україна підписала Римський статут МКС ще 2000 року, проте шлях до його повної ратифікації тривав понад два десятиліття. Ця ситуація створювала певну двоїстість статусу: Україна визнавала юрисдикцію Суду через спеціальні заяви (2014 та 2015 років) і мала зобов’язання щодо співпраці, але тривалий час залишалася позбавленою прав повноправного члена (наприклад, права голосу в Асамблеї держав-учасниць чи права пропонувати своїх кандидатів на посади суддів). Повномасштабна війна стала каталізатором змін. Ратифікація Статуту у 2024 році та набуття повноправного членства з 1 січня 2025 року завершили період правової невизначеності. Тепер взаємодія з МКС перейшла на новий рівень: національні органи влади діють не лише як джерело доказів, а як повноправні учасники міжнародної системи правосуддя. Це вимагає від посадових осіб високого рівня професійної компетентності та суворого дотримання стандартів доброчесності при зборі та опрацюванні інформації, що має значення для міжнародного кримінального процесу.
Масштаб російської агресії став безпрецедентним викликом для національної системи правопорядку, оскільки органи прокуратури, що традиційно спеціалізувалися на загальнокримінальній злочинності, раптом зіткнулися з необхідністю розслідування масиву міжнародних злочинів. Це вимагало принципово нової експертизи: глибоких знань міжнародного гуманітарного права, навичок роботи з аерокосмічною зйомкою, цифровою форензикою та інструментами OSINT-розвідки. Стратегічно важливим кроком стало посилення Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, в Офісі Генерального прокурора, проте практичне втілення цієї реформи виявилося складним завданням. Система відчула гостру потребу в кадрах, які володіють англійською мовою для прямої взаємодії з міжнародними партнерами, розуміють архітектуру МКС та здатні керувати розслідуваннями, що охоплюють десятки тисяч епізодів.
Перші місяці повномасштабної війни засвідчили, що звичне для національної практики механічне фіксування фактів не завжди відповідає суворим стандартам допустимості доказів у Гаазькому суді. Потрібна була докорінна трансформація всього підходу — від простого опису подій до цілеспрямованого побудування доказових ланцюгів та дотримання принципу chain of custody (ланцюга збереження доказів). Важливим елементом цієї нової моделі стала робота в межах Спільної слідчої групи (JIT), створеної за підтримки Євроюсту, де українські правоохоронці працюють пліч-о-пліч із колегами з Польщі, Литви та інших країн-партнерів. Цей досвід змусив національні органи влади діяти як рівноправні учасники міжнародного кримінального процесу, де професійна етика, цифрова грамотність та інституційна доброчесність стали ключовими умовами для забезпечення невідворотності покарання за найтяжчі злочини.
Ключовим викликом стала гармонізація двох паралельних процесів: національного кримінального переслідування за статтею 438 Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни) та розслідування Міжнародного кримінального суду. Взаємодія з МКС базується на принципі комплементарності: національна юрисдикція є пріоритетною, а МКС вступає в дію лише тоді, коли держава не бажає або справді нездатна здійснювати правосуддя належним чином. Ця норма створює конструктивну напругу: Україна прагне зберегти суверенне право судити воєнних злочинців, але водночас має доводити міжнародному співтовариству, що її правова система відповідає найвищим стандартам справедливого та неупередженого судочинства.
Важливим аспектом цієї взаємодії є відповідність покарань міжнародним нормам. Поширене раніше твердження про наявність смертної кари в українському законодавстві є помилковим — Україна повністю скасувала цей вид покарання ще у 2000 році, що зняло ключові правові бар’єри для співпраці з європейськими та міжнародними інституціями. Натомість актуальним викликом залишається імплементація норм Римського статуту в національний Кримінальний кодекс, зокрема щодо чіткого визначення злочинів проти людяності та командної відповідальності. Це вимагає не лише політичної волі, а й глибокої трансформації правової свідомості державних службовців і суддів, оскільки національні вироки мають бути бездоганними з точки зору міжнародного права, щоб не бути оскарженими в майбутньому.
Доказова база, що формується у співпраці з МКС, принципово відрізняється від традиційної української криміналістичної практики. Гаазький суд вимагає суворого дотримання ланцюга збереження доказів, де кожен етап — від первинного вилучення на місці злочину до представлення у залі суду — документується так, щоб повністю виключити будь-які сумніви в автентичності даних. Супутникові знімки, відеозаписи з безпілотників та свідчення жертв мають відповідати міжнародним протоколам, зокрема Стамбульському протоколу щодо фіксації слідів катувань, аби мінімізувати повторну травматизацію потерпілих та забезпечити допустимість доказів.
Україна не лише розбудувала необхідну інфраструктуру — від цифрових лабораторій до платформ із захистом на основі технології блокчейн — а й перетворилася на глобального експортера унікального ноу-хау в галузі документування воєнних злочинів у цифровий вік. Тепер взаємодія з МКС вимагає від посадових осіб не лише технічних знань, а й бездоганної професійної етики та інституційної доброчесності, що є запорукою визнання зусиль України на міжнародному рівні.
Співпраця з Міжнародним кримінальним судом стала для України не лише стратегічним інструментом притягнення винних до відповідальності, а й потужним каталізатором реформування національної системи кримінального правосуддя. Високі вимоги МКС до якості доказів, неухильного дотримання процесуальних гарантій та захисту прав потерпілих встановлюють нові професійні орієнтири для українських слідчих і прокурорів. Кожне розслідування, проведене за міжнародними стандартами, є вагомим внеском у правову інтеграцію України до європейського простору та зміцнення довіри до її інституцій.
Водночас ця взаємодія має характер взаємовигідного партнерства: Україна надає МКС унікальну можливість продемонструвати дієвість міжнародного правосуддя в умовах активного збройного конфлікту, що є критично важливим для відновлення авторитету Суду на глобальній арені. Успіх цієї синергії визначатиме не лише невідворотність покарання за злочини російської агресії, а й життєздатність усієї системи міжнародного права та її здатність ефективно протидіяти викликам ХХІ століття. У цьому контексті професійна компетентність та етична стійкість кожного державного службовця стають фундаментом, на якому будується міжнародне визнання правової сили України.
