Форма державного устрою є фундаментальною категорією теорії держави і права, яка відображає спосіб територіальної організації державної влади, розподіл компетенції між центральними та місцевими органами, а також характер взаємодії держави з її територіальними одиницями. Для України питання державного устрою набуває особливої актуальності в умовах повномасштабної війни, тимчасової окупації частини території та трансформації механізмів публічної влади. Аналітика з врахуванням національних, етнічних та історичних особливостей регіонів дає змогу визначити, наскільки централізація або децентралізація влади сприяє сталому розвитку країни. Сучасний стан української державності змушує по-новому осмислювати класичні теоретичні підходи до унітаризму, децентралізації та територіальної цілісності.
Форми державного устрою, теоретичні підходи
Наука теорії держави і права визначає форму державного устрою як сукупність способів територіальної організації державної влади, взаємозв’язок між центральними та місцевими органами влади, а також розподіл компетенцій між ними. Як зазначає Скакун О. Ф., форма державного устрою показує, наскільки держава є централізованою чи децентралізованою, та як забезпечується цілісність її території. Традиційно всі держави за формою устрою поділяються на прості і складні. Проста, унітарна держава характеризується наявністю єдиного центру влади та системи законодавства. Складові частини такої держави не мають власного суверенітету, не можуть бути учасниками політичних міжнародних відносин. Такими державами є: Франція, Польща, Болгарія. Зазначимо, що прості унітарні держави можуть мати автономні утворення, наприклад, Україна, Італія, Іспанія.
Складними державами є такі, що об’єднались з окремих державних утворень, що мали ознаки держави, але передали частину своїх суверенних прав вищим органам союзної країни. Професор Котюк В. О. визначає, що по суті – це постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. Такими складними державами можуть бути федерація, конфедерація. Федерація – це постійний союз, складається з суб’єктів федерації, що мають певну політичну автономію, власні органи влади й законодавство, однак об’єднані спільною конституцією або іншим союзним актом. До прикладу можна навести Німеччину і США.
Конфедерація, за визначенням професора Шаповала В. М., є тимчасовим союзом незалежних держав, який створюється для досягнення спільної мети (економічної, військової чи політичної) і не має ознак єдиного державного суверенітету; прикладом може бути історична Швейцарська конфедерація. Таким чином, форма державного устрою відображає політико-територіальну організацію держави та ступінь централізації її влади.
Конституційні засади державного устрою України
Відповідно до статті 2 Конституції України, Україна є унітарною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Конституційне закріплення унітаризму розглядається більшістю українських науковців як історично обумовлений та безальтернативний вибір.
Стаття 132 Конституції України встановлює, що територіальний устрій ґрунтується на поєднанні централізації та децентралізації в здійсненні державної влади.
Принцип єдності державної влади доповнюється конституційним визнанням і гарантуванням місцевого самоврядування. Так, згідно зі статтею 7 Конституції України, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування як одна з основ конституційного ладу.
Стаття 140 Конституції України визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що є ключовим проявом децентралізації в унітарній державі.
Українські науковці, зокрема Тацій В. Я. та Козюбра М. І., наголошують, що унітарна форма державного устрою не обов’язково означає жорстку централізацію влади, коли більшість фінансових ресурсів, адміністративних повноважень і рішень концентрувалися на загальнодержавному рівні, тоді як місцеві органи влади мали обмежені можливості самостійно вирішувати питання розвитку своїх громад. Децентралізація може ефективно поєднуватися з розвиненими інститутами місцевого самоврядування та елементами регіональної автономії, які функціонують у межах конституційної цілісності держави.
Тож ми бачимо, що в українській формі державного устрою унітарний характер держави корелюється з впровадженням принципу децентралізації, що полягає у поступовому розширенні компетенцій та функціональних повноваженнях органів місцевого самоврядування. Започаткована у 2014 році реформа децентралізації є свідченням прагнення держави подолати надмірну концентрацію владних, адміністративних і фінансових ресурсів на центральному рівні.
Війна як фактор трансформації державного устрою
Повномасштабна збройна агресія російської федерації поставила перед Україною безпрецедентні виклики: тимчасова окупація частини територій, масове внутрішнє переміщення населення та руйнування інфраструктури, нерівномірний розвиток територій, слабкості інституцій на місцях. Фактично війна призвела до ситуації коли окремі території України функціонують у різних правових режимах та мають нерівний обсяг повноважень місцевих органів влади. Це відображає необхідність адаптації державного устрою до надзвичайних умов без порушення конституційної цілісності держави.
Запровадження військових адміністрацій, обмеження повноважень органів місцевого самоврядування на окремих територіях та посилення ролі центральної влади засвідчили, що система державного устрою України має бути гнучкою та адаптивною. За загальним підходом, надзвичайні умови не призводять до скасування основоположних принципів конституційного ладу, однак допускають їх тимчасову зміну або корегування з метою забезпечення збереження та стабільного функціонування держави.
На нашу думку, перенесення мирних управлінських підходів на надзвичайні обставини не завжди забезпечує належний баланс між потребами безпеки та принципами місцевого самоврядування. Зокрема, відповідно до пункту 5 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», військові адміністрації наділяються повноваженнями щодо здійснення функцій органів місцевого самоврядування у разі неможливості їх діяльності, що на практиці породжує питання щодо чіткості та меж тимчасового обмеження конституційного принципу самоврядування. Практика функціонування військових адміністрацій у 2022–2025 роках засвідчила, що правова невизначеність щодо меж їхніх повноважень нерідко призводить до конфліктів компетенцій з органами місцевого самоврядування. У цьому контексті ми поділяємо застереження окремих українських конституціоналістів щодо ризику формування надмірно централізованої моделі управління під прикриттям безпекових аргументів, що може мати довгострокові наслідки для розвитку демократичних інститутів у післявоєнний період.
Слід визнати, що українська модель державного устрою перебуває у фазі трансформації. Збереження унітарної форми є запорукою територіальної цілісності та політичної стабільності. Власне розвиток української державності потребує не лише збереження територіальної цілісності, а й формування ефективної, збалансованої та стійкої системи публічної влади, здатної функціонувати як у мирний час, так і в умовах надзвичайних загроз.
Форма державного устрою України є складним і динамічним явищем, що формувалася під впливом історичних традицій, правових принципів та соціально-політичних реалій, а її сучасна структура відображає поєднання унітаризму з механізмами децентралізації, здатними адаптуватися до сучасних викликів. Водночас війна зумовлює необхідність переосмислення окремих елементів державного устрою з урахуванням потреб національної безпеки та післявоєнного відновлення.
