Наприкінці 1640-х років колоніальна політика Речі Посполитої на українських землях досягла критичної межі, вперше за тривалий період виникла загроза руйнації ідентичності українського народу. Слова Богдана Хмельницького: «Ще не вмерла козацька мати, і є в мене в руках шабля» ознаменували початок національного повстання, яке переросло у Національно-визвольну війну 1648–1654 років. За абсолютної підтримки всіх верств населення, козацькою старшиною починає формуватися фундамент національної державної ідеї – створення незалежної соборної Української держави. Декларується спадкоємність кордонів, зберігаючи історичний, традиційний і культурний зв’язок з княжою добою.
Державотворення в період Національно-визвольної війни
Із початком Національно-визвольної війни фактична влада зосередилася в руках Запорозького війська. Українські науковці Орленко В. І. та Орленко В. В. підкреслюють: формування української держави відбувалося в умовах бойових дій, що кардинально вплинуло на її форму. Проявилося це в тому, що для виконання державних функцій була пристосована вже готова та перевірена досвідом військово-адміністративна і полково-сотенна організація козацтва, яка поєднувала військові та адміністративні засади управління. Усе це визначило напіввійськовий характер української державності. Саме в цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке. Розглядаючи періодизацію Національно-визвольної війни, слід зазначити, що формування її етапів було пов’язане з укладенням міжнародних договорів. Так, результатом успішної воєнної кампанії українців 8 серпня 1649 року відбулося перше правове оформлення державності в Зборівському договорі. У «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому» визначалася межа козацько-української території: «від Дніпра, починаючи з Димеру, Горностайполя, Коростишева, Паволочі, Погребищ (Прилук), Вінниці, Браслева, а там від Браслева до Ямполя і аж до Дністра, тут в реєстр козаки мають бути вписані; а з другого боку Дніпра – в Острі, Чернігові, Ніжині (Ромнах) і всюди аж до границі московської і Дніпра». Умовами договору встановлювався козацький реєстр чисельністю 40 тис. осіб, за яким закріплювалися традиційні права та привілеї Війська Запорозького. На території козацької автономії заборонялося розміщення коронних військ Речі Посполитої, а адміністративні та урядові посади мали обіймати виключно особи православного віросповідання. Положення договору засвідчили визнання автономного статусу української козацької державності в межах Речі Посполитої. Зборівський мир виявився нетривким через його систематичні порушення Річчю Посполитою, це зумовило відновлення воєнних дій у 1651 р. та активізацію дипломатичних пошуків Богданом Хмельницьким союзників. Результатом поразки козацького війська в битві під Берестечком у червні 1651 року було підписання 18 вересняБілоцерківського мирного договору між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою. Цей договір обмежив територію автономії української держави до меж Київського воєводства, вдвічі скорочував військо, польська шляхта поверталась до своїх маєтків.
Мирні домовленості з Річчю Посполитою знову залишалися нестійкими. Перемога козацького війська над польською армією під горою Батіг у травні 1652 року фактично знівелювала умови Білоцерківського миру. У грудні 1653 р. під Жванцем польська армія опинилася в критичному становищі, однак втручання Кримського ханства й укладення ним окремої угоди з Польщею змусили Богдана Хмельницького погодитися на мир на засадах, близьких до Зборівських.
За умов постійної загрози відновлення польсько-шляхетського панування та ненадійності союзників, Богдан Хмельницький ініціював звернення до Московії. Рішення Земського собору 1 жовтня 1653 р. та ухвала Переяславської ради 8 січня 1654 р. засвідчили перехід Війська Запорозького під протекцію московського царя. На Переяславській раді козаки присягали московському царю в обмін на його захист і визнання автономії, що фактично було військово-політичним протекторатом. Москва сприйняла це як повне підданство, а присяга стосувалася в першу чергу старшини та містян, тоді як значна частина козацтва та населення відмовилася присягати царю. Царський уряд оновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які все більше обмежували українську державність. Договірні відносини, які були сформовані в Березневих статтях 1654 року, вважалися за основний договір з Москвою.Переяславська угода стала поворотним пунктом в історії України, подальша доля якої була тривалий час пов’язана з росією.
Символічним є те, що 21 червня 1992 року українське козацтво на чолі з В’ячеславом Чорноволом скасувало присягу московії, підкресливши прагнення до незалежності України: «Відсьогодні і допоки сонце світить над Україною стара присяга цареві московському не діє, бо козацтво її зрікається, щоб дати клятву народу нашому вірно служити, тільки йому одному і нашій рідній Україні, і не пожаліти живота свого заради її свободи, честі та незалежності».
Правові засади та судоустрій Війська Запорозького у 1648–1654 роках
Українські вчені вважають, що основним джерелом права в період національно-визвольної війни, є козацьке звичаєве право, яке ґрунтувалось на вікових традиціях, принципах рівності та колективної відповідальності. Воно було наслідком практичної діяльності спільноти, яка потребувала регулювання внутрішніх відносин за відсутності писаних норм права, та зберігало свою силу завдяки суспільній легітимації й авторитету козацьких старшин.
Регламентуючи порядок організації і діяльності козацького війська, військову дисципліну, засади формування органів військової та адміністративної влади, основи судочинства, земельні й майнові відносини, договірні зв’язки та соціально-побутові відносини, злочини і систему покарань, воно знаходить своє відображення в письмових положеннях міжнародних договорів: «Де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного» (Зборівський договір 1649 року), те саме повторювалось і в Березневих статтях 1654 року. Чинними джерелами права залишаються: Статут Великого князівства Литовського 1588 року, норми магдебурзького права, що застосовувалися у великих містах – Києві, Переяславі, Чернігові та Ніжині. Кандидат юридичних наук Вовк О. Й. відзначає комплексність правових джерел цієї доби, які охоплювали як норми звичаєвого характеру, так і універсали та рішення рад, що свідчить про формування змішаної правової системи на основі традиційних норм і офіційних актів.
У період формування козацької держави судова система мала становий характер і була диференційованою для різних соціальних груп. Провідне місце в ній посідали козацькі суди — генеральний, полкові та сотенні. Найвищим судовим органом був Генеральний суд, що діяв при гетьмані. До його складу входили два генеральні судді та генеральний писар. Цей суд розглядав звернення, що надходили від полкових і сотенних судів, а також окремі справи, з якими позивачі зверталися безпосередньо до гетьмана. Полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію на справи козацької спільноти і на все населення відповідних територій, фактично замінивши колишні гродські суди. Судовий процес був усним, засідання були публічними. Допускалося оскарження рішень і вироків до вищих судових інстанцій. Якщо ж злочин було вчинено в умовах бойових дій, то винесений вирок оскарженню не підлягав. Вироки у найважливіших справах, зокрема щодо застосування смертної кари, підлягали обов’язковому затвердженню гетьманом. Продовжили діяти шляхетські суди, діяльність яких регламентувалася положеннями Зборівського договору. Вони зберігали своє існування і після укладення союзу з московією.
Діючими залишалися міські суди в містах із магдебурзьким правом, хоча на практиці полкові та сотенні суди часто втручалися в їхню діяльність, незважаючи на формальне розширення їхніх повноважень. Окремі суди були створені для іноземців. Монастирі та церкви також утворювали власні суди, їхня юрисдикція обмежувалася внутрішніми справами духовенства.
Період Національно-визвольної війни 1648–1654 років характеризувався становленням української державності та формуванням власної правової системи. Козацьке звичаєве право, поєднане з офіційними актами та міжнародними договорами, слугувало основою регулювання суспільних, військових та адміністративних відносин, заклавши фундамент для подальшого розвитку України.
