Четвертий рік збройної агресії Росії проти України породив безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу, однією з найгостріших складових якої стала проблема внутрішньо переміщених осіб. За даними Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, станом на початок 2024 року кількість ВПО в Україні перевищує п’ять мільйонів осіб, що становить приблизно 14% від загального населення країни. Ця категорія громадян, вимушена залишити свої домівки через бойові дії, окупацію чи загрозу життю, опинилася в особливо вразливому становищі, де порушення базових прав людини набуває системного характеру. Серед фундаментальних свобод, які опинилися під загрозою, право на доступ до правосуддя посідає ключове місце, оскільки саме справедливий суд є останньою інстанцією захисту порушених прав та інтересів.
Війна руйнує не лише матеріальну інфраструктуру, а й правову визначеність. Для переселенців доступ до суду перетворився на ланцюжок формальних і неформальних перешкод, які починаються ще на етапі визначення підсудності. Втрата реєстрації місця проживання, яка автоматично слідує за переїздом, ставить під сумнів можливість звернення до суду за місцем фактичного перебування. Хоча законодавство надає право ВПО обирати між судом за останнім зареєстрованим місцем проживання та судом за новим місцем перебування, на практиці ця норма часто ігнорується. Судді, перевантажені справами, дотримуються консервативного тлумачення процесуальних норм, вимагають довідки про взяття на облік як ВПО, яка сама по собі є неофіційним документом, що не завжди видається своєчасно.
Системна проблема втрати документів внаслідок зруйнування житла, евакуації в екстремальних умовах або окупації територій створює парадоксальну ситуацію: людина, яка найбільше потребує судового захисту, не може довести навіть свою правосуб’єктність. Відсутність паспорта, ідентифікаційного коду, свідоцтв про народження дітей чи шлюб робить неможливим подання позову про відшкодування завданої шкоди, оскарження незаконних дій окупаційної влади або вирішення питань спадщини. Хоча Міністерство юстиції запровадило спрощену процедуру відновлення документів, вона вимагає особистої присутності, що для людини з тимчасово окупованої території технічно неможливо. Дистанційні сервіси, такі як портал “Дія”, охоплюють лише частину адміністративних послуг і не вирішують питання судового документообігу.
Воєнний стан вніс кардинальні зміни в роботу судової системи. Переформатування судочинства на дистанційну модель, хоч і виглядає як технологічне вирішення проблеми доступності, створило нові бар’єри. Для багатьох ВПО, особливо літніх людей та осіб з інвалідністю, доступ до інтернету, навички роботи з електронними системами, відсутність технічного обладнання перетворюють відео-конференції на нездоланну перепону. Проблема поглиблюється тим, що суди, розташовані в прифронтових районах, часто не мають належного технічного забезпечення для стабільного відеозв’язку, що призводить до пропуску засідань.
Фінансовий аспект доступу до правосуддя набуває критичного значення. Втрата джерел доходу, додаткові витрати на оренду житла, лікування та транспорт залишають ВПО без можливості сплатити судовий збір, хоча закон передбачає звільнення для цієї категорії. Процедура отримання такого звільнення вимагає окремого клопотання та додаткових доказів статусу ВПО, що затягує розгляд справи. Безоплатна правова допомога, яка мала би компенсувати цей дефіцит, функціонує нерівномірно. У містах, що приймають найбільше переселенців, центри БВПД (безоплатна вторинна правова допомога) перевантажені, черги на прийом сягають кількох місяців. Водночас якість консультацій часто залишає бажати кращого через низьку обізнаність юристів із специфікою воєнного законодавства та міжнародного гуманітарного права.
Важливим кроком стало б запровадження презумпції довіри до доказів, поданих ВПО. Якщо особа не може надати оригінал документа з об’єктивних причин, пов’язаних із війною, суд має право приймати копії, фотографії, свідчення очевидців чи навіть публікації в соціальних мережах, які підтверджують факти. Такий підхід відповідає практиці Європейського суду з прав людини у справах, пов’язаних із конфліктами, та не суперечить нормам доказового права. Українське судочинство потребує спеціальної процесуальної норми, яка б регулювала спрощене доведення для вразливих категорій осіб в умовах воєнного стану.
Роль громадського сектору в забезпеченні доступу до правосуддя виходить на перший план. Правозахисні організації, такі як “Українська Гельсінська спілка з прав людини”, “Центр громадських свобод” та “Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод” трансформували свою діяльність з моніторингової на практично-правову. Вони створили мережі мобільних юридичних консультацій, які працюють безпосередньо в пунктах волонтерської допомоги, медичних установах та школах, де перебувають переселенці. Ці консультації не лише надають правову інформацію, а й супроводжують справи в судах через механізм стратегічних позовів. Важливим є їхня робота з документування порушень: кожна консультація фіксується в базі даних, яка використовується для підготовки узагальнених висновків та подань до міжнародних інституцій.
Міжнародні партнери відіграють ключову роль у наповненні дефіциту ресурсів. Швейцарське бюро з питань міграції та Данська рада у справах біженців фінансують створення центрів правової допомоги в регіонах компактного проживання переселенців. Однак міжнародна допомога має бути більш координованою та спрямованою на системні зміни, а не лише на гуманітарне реагування. Необхідне створення спільної платформи між Міністерством юстиції, Верховним Судом, громадськими організаціями та міжнародними партнерами для розробки єдиної стратегії захисту прав ВПО.
Технологічні рішення, які набули популярності під час пандемії COVID-19, можуть бути адаптовані для потреб переселенців. Електронний судовий реєстр має функціонувати як єдиний віконний інтерфейс, де ВПО могли б подавати позови, відстежувати статус справи та отримувати рішення без необхідності фізичної присутності. Штучний інтелект для автоматичного призначення справи до суду за місцем фактичного перебування, а не реєстрації, вирішив би проблему підсудності. Блокчейн-технології могли б гарантувати збереження та автентичність електронних доказів, які часто оскаржуються в судах через їхню цифрову природу.
Проте технології не вирішують фундаментальної проблеми – браку довіри до системи. Багато переселенців із тимчасово окупованих територій, які роками жили під тиском репресивної системи, вбачають в українському суді таку саму недоступну і непрозору інституцію. Подолання цього бар’єру вимагає не лише процесуальних зрушень, а й символічних кроків. Судді мають регулярно проводити виїзні прийоми в громадах ВПО, вислуховувати їхні проблеми в неформальній обстановці, пояснювати рішення простою мовою. Трансляція судових засідань у справах, що стосуються переселенців, могла б стати потужним інструментом просвітництва та демократизації правосуддя.
Волонтерські ініціативи, які виникли стихійно на початку повномасштабного вторгнення, мають бути інституціоналізовані. На нашу думку, вони мають об’єднати спеціалістів, які надають допомогу про-боно для тих, хто потребує державної підтримки у вигляді податкових пільг, страхування професійної відповідальності та доступу до державних реєстрів. Це створить сталу модель безоплатної правової допомоги, яка не залежить від грантового фінансування та не зникає після завершення проєкту.
Право на справедливий суд для внутрішньо переміщених осіб в Україні є індикатором спроможності держави забезпечувати верховенство права в умовах кризи. Воєнні виклики не скасовують зобов’язань України за міжнародними конвенціями, а навпаки, загострюють відповідальність за найвразливіші категорії населення. Комплексний підхід має включати процесуальні спрощення, технологічну модернізацію, інституційну підтримку громадського сектору та символічні кроки для відновлення довіри. Лише за умови, коли кожен переселенець, незалежно від свого статусу та місця проживання, зможе без непереборних перешкод отримати захист своїх прав у суді, Україна зможе говорити про побудову справедливого суспільства, заснованого на повазі до людської гідності. В іншому разі ризикуємо отримати покоління громадян, для яких правосуддя залишиться недосяжною розкішшю, а порушення прав – незворотною реальністю.
