Як медіа судять суддів і чому це питання права, а не смаку

Чи можна критикувати суддів? Можна і треба: судова влада, як і будь-яка інша, підлягає суспільному контролю, а корупція в мантії шкодить державі більше, ніж корупція в будь-якому іншому кабінеті, бо вбиває останню інстанцію, до якої людина може звернутися по захист.

Ідеться про інше: про різницю між журналістським розслідуванням і медійним переслідуванням, між контролем суспільства над владою і заміщенням суду редакційною колегією.

Ця різниця не стилістична, вона нормативна: її проведено в Конституції України, у міжнародних актах, у практиці Європейського суду з прав людини і в професійних кодексах самих журналістів. Проблема лише в тому, що про ці норми згадують рідко, а порушують щодня.

Дві цінності одного конституційного рангу

Свобода вираження поглядів і незалежність суду в українському та європейському праві не конкурують, а працюють у парі.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Стаття 126 тієї ж Конституції встановлює, що незалежність і недоторканність судді гарантуються, а вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Стаття 129 додає: суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Обидві цінності мають однаковий конституційний ранг, і жодна не скасовує іншу.

Той самий баланс закладено у статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Її перша частина захищає свободу вираження, зокрема свободу преси. Друга частина серед легітимних підстав для обмеження цієї свободи прямо називає підтримання авторитету і безсторонності суду.

Це, до речі, єдиний державний інститут, який Конвенція згадує в такому контексті окремо, і це не випадковість: у справі Sunday Times проти Сполученого Королівства ще 1979 року Європейський суд пояснив, що суди є форумом для вирішення спорів і суспільна довіра до них є умовою існування правосуддя як такого. Водночас той самий Суд у тому самому рішенні наголосив, що суди не діють у вакуумі, і публічне обговорення справ, які вони розглядають, саме по собі допустиме.

Аналогічну конструкцію містить стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Шкала ЄСПЛ: чому суддю критикують інакше, ніж політика

Практика ЄСПЛ вибудувала на цій основі досить точну шкалу. Межі допустимої критики судді ширші, ніж щодо приватної особи, адже суддя здійснює публічну владу. Але вони вужчі, ніж щодо політика, і ось чому.

У справі Prager і Oberschlick проти Австрії 1995 року Суд визнав, що судова влада як гарант справедливості повинна користуватися суспільною довірою, аби успішно виконувати свої функції, і тому держава вправі захищати її від деструктивних нападок, позбавлених фактичного підґрунтя, тим паче що судді, пов’язані обов’язком стриманості, здебільшого не можуть публічно відповісти на закиди.

Водночас у справі De Haes і Gijsels проти Бельгії 1997 року Суд став на бік журналістів, які жорстко критикували суддів апеляційного суду: критика мала достатню фактичну базу, стосувалася здійснення правосуддя, а отже, перебувала в серці суспільного інтересу.

У справі Morice проти Франції 2015 року Велика палата ЄСПЛ підтвердила цю логіку і додала важливе застереження: судді, які діють в офіційній якості, підлягають ширшій критиці, але їх треба захищати від безпідставних деструктивних атак, особливо з огляду на те, що обов’язок стриманості не дає їм вступати в полеміку.

Із цієї практики випливає робоче правило, яке варто було б повісити в кожній редакції:

Критика правосуддя захищена тим сильніше, чим міцніша її фактична основа і чим ближче вона до суті здійснення влади, і тим слабше, чим більше в ній особистих випадів, припущень, поданих як факти, і тверджень про вину до вироку.

Презумпція невинуватості діє і поза залою суду

Стаття 62 Конституції України сформульована без винятків:

Стаття 17 Кримінального процесуального кодексу України відтворює цей принцип, а пункт 2 статті 6 Конвенції піднімає його на конвенційний рівень.

Поширена помилка полягає в думці, ніби презумпція невинуватості зобов’язує лише суд і слідство, а журналіст може писати що завгодно. Це не так у двох сенсах.

По-перше, щодо посадових осіб держави ЄСПЛ давно сформулював жорсткий стандарт. У справі Allenet de Ribemont проти Франції 1995 року порушенням пункту 2 статті 6 Конвенції визнано публічні заяви високопосадовців поліції, які ще до суду назвали людину організатором убивства, а у справі Butkevičius проти Литви 2002 року до аналогічного висновку Суд дійшов щодо заяв генерального прокурора і спікера парламенту. Тобто кожен брифінг слідчого органу, кожен коментар прокурора має витримувати перевірку на цей стандарт: можна повідомляти про підозру та її зміст, не можна стверджувати вину.

По-друге, щодо самих медіа Комітет міністрів Ради Європи ухвалив спеціальний акт, який в Україні знають прикро мало, — Рекомендацію Rec(2003)13 про надання через засоби масової інформації інформації стосовно кримінальних проваджень. Її другий принцип говорить прямо:

Інші принципи тієї ж Рекомендації вимагають точності, захисту приватності учасників процесу і застерігають від того, що в англомовній доктрині називають trial by media: суду преси, який відбувається швидше за справжній і не передбачає ані захисника, ані апеляції.

Український професійний стандарт каже те саме. Кодекс етики українського журналіста вимагає поважати презумпцію невинуватості і не називати людину злочинцем до відповідного рішення суду. Закон України «Про медіа», який діє з 2023 року, разом із Законом України «Про інформацію» дає і юридичний інструментарій: право на спростування недостовірної інформації та право на відповідь.

А стаття 30 Закону України «Про інформацію» проводить межу, без якої неможлива жодна чесна розмова про дифамацію: оціночні судження, на відміну від фактичних тверджень, не підлягають спростуванню і доведенню їх правдивості, крім випадків, коли їх висловлено у брутальній чи принизливій формі. Пленум Верховного Суду України ще в постанові № 1 від 27 лютого 2009 року розтлумачив цю межу для судів: публічні особи мусять терпіти більше критики, але навіть найгостріша оцінка не дає права стверджувати неправдиві факти.

Три речення — три правові режими

Саме тут проходить лінія, яку щодня перетинають заголовки.

Три речення, три різні правові режими. Читач різниці може не побачити. Журналіст бачити зобов’язаний.

Чому суддя відповісти не може

У публічній полеміці між медіа і суддею немає рівності зброї, і це не скарга, а конструктивна особливість.

Бангалорські принципи поведінки суддів 2002 року, схвалені згодом Економічною і соціальною радою ООН, та український Кодекс суддівської етики, затверджений з’їздом суддів України у 2013 році, вимагають від судді стриманості: він має утримуватися від публічних коментарів у справах, які перебувають у його провадженні або можуть до нього потрапити, і поводитися так, щоб не давати приводів сумніватися в безсторонності.

Основні принципи ООН щодо незалежності судових органів 1985 року і Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2010)12 додають дзеркальний обов’язок держави: судді мають ухвалювати рішення без будь-якого стороннього тиску, погроз чи втручання, а коментарі інших гілок влади щодо судових рішень не повинні підривати незалежність суду і суспільну довіру до нього.

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 7 (2005) про відносини правосуддя і суспільства та у Висновку № 25 (2022) про свободу вираження поглядів суддів визнає за суддями право на слово, але наголошує: у справах, які вони розглядають, говорити мають не судді, а інституції, речники судів і ради правосуддя, які й повинні захищати суддю від інформаційних атак, коли той мовчить, бо мовчати його зобов’язує професія.

Практичний наслідок простий і неприємний. Коли медіа звинувачує міністра, міністр скликає пресконференцію. Коли медіа звинувачує суддю, у провадженні якого триває справа, суддя за загальним правилом мовчить, і його мовчання аудиторія зчитує як визнання.

Ця асиметрія і є юридичною причиною, чому ЄСПЛ дозволяє державі пильніше захищати суддів від безпідставних атак, і чому стандарти вимагають від журналіста, який пише про суддю, більшої, а не меншої ретельності: давати позицію захисту, розрізняти процесуальні статуси, повертатися до теми, коли справа завершується виправданням чи закриттям, а не лише тоді, коли є гучна підозра.

Коли критика стає втручанням

В українському праві на цю асиметрію накладається ще один шар. Статус судді, визначений Конституцією України і Законом України «Про судоустрій і статус суддів», включає гарантії незалежності й недоторканності, а на Вищу раду правосуддя закон покладає обов’язок реагувати на посягання на незалежність суддів.

Але критика, навіть різка і навіть несправедлива, сама по собі не є забороненим впливом на суддю: втручанням вона стає тоді, коли перетворюється на інструмент тиску на результат конкретної справи, на погрози, на кампанію, метою якої є не інформування, а примус.

Ознаки такого перетворення в практиці впізнавані:

• серійність публікацій без нових фактів;
• синхронність виходу матеріалів із процесуальними датами;
• перехід від дій судді до його особи і родини;
• стилістика встановленої вини;
• систематичне ігнорування позиції другої сторони;
• відмова виправляти доведені помилки.

Це і є та межа, за якою розслідування закінчується і починається переслідування.

Декларації, приватне життя і межа суспільного інтересу

Найчастіший аргумент на користь будь-якої публікації про суддю звучить так: він публічна особа, отже, приватного життя в нього немає. Це юридично неточно.

Стаття 32 Конституції України і стаття 8 Конвенції захищають приватність кожного, зокрема й судді; змінюється лише пропорція. У справах Von Hannover проти Німеччини і Axel Springer проти Німеччини Велика палата ЄСПЛ сформулювала критерії балансування між статтями 8 і 10 Конвенції:

• чи робить публікація внесок у дискусію, що становить суспільний інтерес;
• наскільки відома особа і що саме є предметом матеріалу;
• попередня поведінка особи;
• спосіб отримання інформації та її достовірність;
• зміст, форма і наслідки публікації.

Ключова відмінність, яку Суд проводить послідовно: суспільний інтерес не тотожний цікавості публіки. Спосіб життя судді, його майно, його рішення, його зв’язки, що можуть свідчити про конфлікт інтересів, становлять предмет легітимного суспільного інтересу. Здоров’я його дитини, подробиці шлюбу, адреса проживання такого інтересу не становлять, тим більше в країні, де триває війна і де адреса судді є питанням його фізичної безпеки.

Декларування тут показовий приклад правильно проведеної межі. Суддя, як і кожен публічний службовець, подає декларацію за Законом України «Про запобігання корупції», і після того, як восени 2023 року реєстр декларацій знову відкрили, ці відомості законно доступні кожному журналістові. Аналіз декларацій, зіставлення статків зі способом життя, запитання про джерела походження майна становлять серцевину антикорупційної журналістики, а ЄСПЛ у справі Wypych проти Польщі прямо визнав публічність майнових декларацій посадовців пропорційним заходом.

Але й тут працює те саме розрізнення: виявлена розбіжність між деклараціями і способом життя є фактом, який можна публікувати і який вимагає пояснень; висновок про те, що ця розбіжність означає хабарі, є твердженням про злочин, яке до вироку належить суду, а не редакції. Перше живить повну перевірку НАЗК і, за наявності підстав, кримінальне провадження. Друге живить лише трафік.

Ціна медійного вироку

Перший наслідок — процесуальний. Агресивна інформаційна кампанія довкола незавершеної справи дає захисту готовий аргумент про порушення презумпції невинуватості і тиск на суд, а ЄСПЛ визнає, що запекла пресова кампанія здатна вплинути на справедливість розгляду, хоч і оцінює такі скарги обережно. Парадокс у тому, що медіа, які поспішають призначити винних, об’єктивно працюють на майбутні скарги цих самих людей до Страсбурга.

Другий наслідок — інституційний. Формула «всі судді продажні», вбита в суспільну свідомість тисячами однотипних заголовків, не має жодного дисциплінуючого ефекту, зате має руйнівний: якщо продажні всі, то невідворотності немає, а є лотерея, і тоді втрачає сенс і доброчесність окремого судді, і саме звернення до суду. Довіра до судових рішень є економічною категорією: без неї не працює виконання договорів, не приходять інвестиції, не закривається жоден переговорний трек європейської інтеграції, у якому розділ про правосуддя завжди перший і завжди останній.

Третій наслідок — кадровий. Суддівський корпус в Україні недоукомплектований, рахунок вакансій іде на тисячі, навантаження на працюючих суддів давно перевищило розумні межі. Професія, у якій публічна страта передує будь-якому розгляду, а захиститися від неї не можна через обов’язок мовчати, не приваблює сильних юристів; сильні юристи мають вибір. Престиж професії судді знищується не критикою корупціонерів, яка необхідна, а тим, що чесний і корумпований суддя в медійному дзеркалі виглядають однаково, бо жанр не передбачає відтінків.

Окремо варто сказати про суддю, який боїться:

Суддя, який ухвалює рішення з огляду на завтрашні заголовки, так само небезпечний для правосуддя, як суддя, який ухвалює їх з огляду на вчорашній конверт: в обох випадках рішення ухвалює не закон.

І четвертий наслідок — дзеркальний, про який мусить пам’ятати вже судова влада. Захист честі та гідності судді має здійснюватися цивілізованими інструментами: спростування і відповідь за законодавством про медіа, позов про захист гідності, честі й ділової репутації за статтями 277 і 297 Цивільного кодексу України, звернення до Комісії з журналістської етики, звернення судді до Вищої ради правосуддя, коли критика переростає у втручання.

Наклеп в Україні декриміналізовано ще у 2001 році, і це надбання, яке не можна здавати: відповіддю на несправедливу статтю має бути процес про спростування, а не кримінальне провадження проти журналіста і не позов на суму, покликану знищити редакцію. Судова система, яка відповідає на критику силою, програє навіть тоді, коли виграє справу.

Що з цим робити

Рецепти тут давно виписані, їх треба лише виконувати.

Від медіа стандарти вимагають небагато, але неухильно:

• розрізняти факт, версію слідства і власну оцінку;
• називати процесуальний статус точно і кожного разу;
• давати слово другій стороні до публікації, а не після скандалу;
• повертатися до героїв своїх матеріалів, коли справи закриваються чи завершуються виправданням, з тією ж помітністю, з якою повідомлялося про підозру;
• ставити владі, зокрема обвинувальній, питання по суті.

Саме так зробили ті нечисленні редакції, що ще у 2023 році питали, чому у справі про хабар суддям самі судді роками лишалися без підозр, а у 2026 році розбирали, на яких доказах ці підозри нарешті з’явилися. Такі тексти доводять, що вимогливість до антикорупційної інфраструктури і повага до презумпції невинуватості не суперечать одна одній, а є двома проявами одного професіоналізму.

Від судової влади потрібна комунікація, якої вона десятиліттями уникала. Мовчання окремого судді у власній справі є етичним обов’язком, але мовчання системи є управлінською помилкою: речники судів, Рада суддів України, Вища рада правосуддя повинні пояснювати рішення зрозумілою мовою, оперативно реагувати на маніпуляції фактами і публічно захищати суддів від кампаній, які виходять за межі критики, не намагаючись при цьому регулювати саму критику.

Від держави потрібно втриматися від спокуси законодавчо приборкати пресу під приводом захисту правосуддя: кожен такий інструмент рано чи пізно застосують не до маніпуляторів, а до розслідувачів.

Від правничої спільноти — адвокатів, науковців, суддів у відставці — потрібна фахова присутність у публічному полі: половина описаних тут маніпуляцій можлива лише тому, що кваліфіковані юристи вважають нижчим за свою гідність пояснювати суспільству різницю між підозрою і вироком, а порожнє місце експерта завжди займає пропагандист.

Три адресати справедливості

Справедливість у цій темі має три адресати одночасно.

Суспільство має право знати, що відбувається в судах, і це право захищене статтею 34 Конституції України.

Суддя має право на добре ім’я до вироку і на приватність поза службою, і це право захищене статтями 32 і 62 Конституції України.

Майбутній процес, у якому вирішуватиметься доля і підозрюваних суддів, і самої довіри до правосуддя, має право відбутися в атмосфері, де вирок ще не написано редакціями.

Журналістика, яка поважає всі три права, є союзником правосуддя навіть тоді, коли пише про нього нищівні речі. Журналістика, яка присвоює собі право карати, руйнує не суддів, а суд, і тоді програють усі, включно з нею самою, бо свобода преси в країні без незалежного суду не живе.

Конституція: Стаття 34 · статті 32, 62, 126, 129
Конвенція: Стаття 10 ЄКПЛ · пункт 2 статті 6
Рекомендація РЄ: Rec(2003)13 про надання інформації через ЗМІ щодо кримінальних проваджень
Рекомендація РЄ: CM/Rec(2010)12 про суддів: незалежність, ефективність, обов’язки
Закон: «Про інформацію», стаття 30 — оціночні судження
Закон: «Про медіа» · «Про судоустрій і статус суддів» 

Редакція Феміда ПРО